Поділитися:
Facebook
WhatsApp
Telegram
LinkedIn
Skype

Транзакційний Аналіз в Україні

Transactional Analysis in Ukraine

Що таке Ігри

Гра в транзакційному аналізі - це повторюваний обмін репліками, у якому за пристойними словами ховається інше повідомлення, а розмова щоразу приходить до того самого неприємного фіналу.

Гра в транзакційному аналізі — це повторюваний обмін репліками, у якому за пристойними словами ховається інше повідомлення, а розмова щоразу приходить до того самого неприємного фіналу. Розваги в такій грі мало, і правил ніхто не оголошує. Здебільшого учасники не помічають, що грають: кожен щиро вважає, що просто відповідає на сказане, і щоразу дивується, як знову опинився там, де вже бував.

Поняття запровадив Ерік Берн, автор транзакційного аналізу. Його книжка «Ігри, у які грають люди» (1964) стала бестселером і принесла слово «гра» (game) у повсякденну мову, де воно відтоді живе значно вільнішим життям, ніж у самого Берна.

Щоб розібрати гру, знадобиться одне базове поняття. Его-стан — це впізнаваний спосіб відчувати, думати й поводитися, який видно в людині в певну мить. Берн описав три такі стани: Батько відтворює засвоєні правила й оцінки, Дорослий зважає на те, що відбувається тут і тепер, Дитина повертає до почуттів і реакцій, знайомих з дитинства. У грі слова звучать з одного его-стану, а справжнє повідомлення надходить з іншого.

Як виглядає гра у звичайній розмові?

Ось розмова, яку легко почути на кухні ввечері. Одна людина скаржиться на керівника, двоє інших намагаються допомогти:

— Він знову повісив на мене чужий проєкт. Третій за місяць.
— Слухай, а якщо прямо сказати, що ти не встигаєш?
— Та казала. А він: «Ну ти ж у нас найвідповідальніша».
— Тоді, може, до керівника відділу?
— Ага, щоб мене потім мали за скаржницю.
— Ну а резюме оновити? Вакансії ж є.
— Так, але не з моїм досвідом. І не зараз.

Пауза. Хтось доливає чай. Потім тихо: «Вам легко радити».

На поверхні нічого дивного: людина розповідає про проблему, друзі пропонують рішення, Дорослий говорить із Дорослим. Проте кожну пораду відхилено раніше, ніж її встигли обдумати, і хвилин за десять стає ясно, що рішення тут ніхто не шукає. Приховане повідомлення звучить приблизно так: «Спробуйте мені допомогти, і побачите, що нічого не вийде». Його надсилає Дитина, а поради друзів дедалі більше звучать з Батька, який знає, як треба. Наприкінці роздратовані всі троє, і кожен виносить із розмови щось давно знайоме: одна — підтвердження, що допомогти їй ніхто не здатен, інші — що говорити з нею марно.

Берн назвав цю гру «Чому б тобі не… Так, але». З неї, за його словами, і почалося саме поняття гри: це перша гра, яку він виокремив із соціального контексту й розібрав по ходах. У його прикладі жінка скаржиться на чоловіка, який сам ремонтує все в домі і робить це погано. За шістдесят років змінилися лише теми скарг.

Гра — це те саме, що маніпуляція?

У побутовій мові «грати в ігри» означає свідомо маніпулювати: вдавати, хитрувати, домагатися свого обхідним шляхом. Берн здебільшого мав на увазі інше. Свідомі афери його цікавили мало, а найважливішими він вважав ігри, у які грають цілком щирі люди, не помічаючи подвійного змісту власних реплік. Людина з кухонної розмови не планувала відкидати поради. Вона справді втомилася, і кожне її «так, але» для неї самої звучить як чесне пояснення.

Ян Стюарт і Венн Джойнс у підручнику «TA Today» (1987) формулюють це так: ігри грають поза усвідомленням Дорослого. Тлумачення гри як навмисного обману спрощує Берна, і це спрощення шкідливе, бо перетворює опис розмови на звинувачення людини.

Від звичайної сварки гру відрізняють повторюваність і передбачуваність. Сварка може спалахнути через будь-що і скінчитися будь-як. Гра розгортається за впізнаваним візерунком, і той, хто вже в ній бував, нерідко вгадує фінал з першої репліки. Ритуали чи балачка про погоду теж передбачувані, тож Берн додавав ще дві ознаки гри: прихований рівень і виграш, яким вона закінчується.

Слово «виграш» тут оманливе. Виграють у грі рідко: фінал зазвичай приносить знайоме неприємне почуття, як-от образу, провину, роздратування чи гірке «так я і знала». Проте саме до цього почуття гра і веде, хоч жоден з учасників цього не усвідомлює.

Що відбувається в момент перемикання?

Через кілька років після «Ігор…» Берн спробував дати грі суворіше визначення. У книжці «What Do You Say After You Say Hello?», що вийшла 1972 року, вже після смерті автора, гру зведено до формули з шести кроків. Простою мовою вона читається так. Перша людина закидає гачок. У другої є слабке місце, за яке гачок чіпляється. Далі йде низка звичних відповідей, поки хтось раптом не змінює позицію: це перемикання. За ним настає коротка мить розгубленості, а наприкінці — виграш, те саме знайоме почуття.

Найцікавіше у формулі якраз перемикання. На кухні воно прозвучало як «Вам легко радити». Секунду тому людина просила допомоги, тепер дорікає тим, хто допомагав, а порадники відчувають водночас провину й образу. Саме тоді в усіх з’являється відчуття «що це зараз було?».

Берн наполягав, що гра — лише те, що вкладається у формулу. Ця строгість корисніша, ніж здається. Без неї будь-яка неприємна розмова стає «грою», і слово перестає щось означати. З нею видно, що повторювана суперечка без перемикання і без миті розгубленості може виявитися звичайним конфліктом інтересів.

Перемикання добре видно на драматичному трикутнику Стівена Карпмана (1968). У грі люди займають позиції Переслідувача, Рятівника і Жертви, а в мить перемикання міняються ними: людина, що скаржилася, з Жертви стає Переслідувачем, порадники з Рятівників перетворюються на Жертв. Ці позиції описують хід гри, характеру людини вони не визначають. Трикутнику Карпмана потрібна окрема стаття.

Навіщо люди грають, якщо фінал неприємний?

Можна заперечити, що ніхто при здоровому глузді не шукає образи чи провини. Відповідь Берна полягає в тому, що гра дає щось цінніше за приємний фінал, а саме контакт.

Берн розглядав ігри як один зі способів, якими люди заповнюють час, проведений з іншими. По один бік від гри лежать ритуали і світські розмови: безпечні, але порожні. По другий бік — близькість, тобто відкрите спілкування без прихованих повідомлень, яке Берн вважав найповноціннішим і водночас найризикованішим. Гра опиняється посередині. Вона дає багато уваги й сильних почуттів, але не змушує по-справжньому відкриватися. Людина на кухні отримала годину уваги двох друзів, так і не сказавши прямо, як їй страшно щось змінювати.

Друга причина тонша. Фінал гри підтверджує те, що людина вже думає про себе та інших: «мені ніхто не допоможе», «на мене все звалюють», «людям не можна довіряти». Почуття неприємне, зате знайоме, а знайоме для багатьох безпечніше за невідоме. Берн пов’язував улюблені ігри людини з її життєвим сценарієм, тобто з несвідомим планом життя, що складається в дитинстві. Це окрема велика тема.

Наскільки серйозними бувають ігри?

Берн розрізняв три ступені гри. Гра першого ступеня цілком прийнятна в товаристві, про неї навіть розповідають друзям, і кухонне «Так, але» саме така. Гра другого ступеня завдає відчутної шкоди, тож її учасники воліють її приховувати. Гра третього ступеня, за Берном, закінчується в операційній, у суді чи в морзі.

Ту саму гру можна грати на різних ступенях, і з роками ставки нерідко зростають. Якщо у стосунках з’являються погрози, насильство чи страх за власну безпеку, розбирати це як гру недоречно: йдеться про безпеку, і потрібна допомога фахівця.

Як помітити гру у власних розмовах?

Найнадійніша ознака — знайомий фінал. Якщо розмови з певною людиною закінчуються тим самим почуттям, хоч би з чого починалися, справа, найімовірніше, у шляху до фіналу, а тема лише привід.

Друга ознака — мить розгубленості. Можливо, ви помічали, що після деяких розмов лишається відчуття, ніби вас обвели навколо пальця, хоча ніхто нічого не планував. Так перемикання виглядає зсередини.

Третя ознака стосується вас самих. Для гри потрібні щонайменше двоє, і свої ходи помітити легше, ніж чужі. Це поради, які ви даєте, хоч заздалегідь знаєте, що їх не приймуть. Це виправдання, яких ніхто не просив. Це знайоме «я ж хотіла як краще», що звучить наприкінці.

Помітивши гру, людина отримує можливість не робити очікуваного ходу. Для «Так, але» Берн описав простий вихід: не давати порад, визнати, що проблема справді складна, і запитати, що збирається робити сама людина. Гарантій немає. Перша реакція на відмову грати нерідко роздратування, адже співрозмовник лишається без звичного фіналу.

Окремо про спокусу, яку дає знання назв ігор. Сказати близькій людині «ти знову граєш у «Так, але»» означає зробити новий хід, і цілком можливо, що з нього почнеться нова гра. Модель описує обмін між двома людьми в конкретну мить і не дає підстав для вироку чиємусь характеру.

Чого модель ігор не пояснює?

Каталог Берна складено в 1960-х, і частина описів відверто застаріла: деякі ігри спираються на тодішні уявлення про чоловіків, жінок і сім’ю, які сьогодні читаються як упередження. Дотепні назви ігор теж мають зворотний бік. Їх легко запам’ятати і так само легко приліпити до людини як ярлик.

Глибше обмеження пов’язане з самою природою гри. Вона існує на прихованому рівні, а прихований рівень завжди лишається тлумаченням. Те, що одному спостерігачеві здається «Так, але», іншому видасться втомою людини, якій зараз потрібне співчуття, і поради їй просто не на часі. Не кожна повторювана суперечка є грою: якщо двоє раз у раз сваряться через гроші, причина цілком може бути в грошах.

Емпіричних перевірок поняття гри небагато, і виміряти його важко. Формулу Берна чесніше вважати інструментом для спостереження, що допомагає побачити візерунок у власних розмовах. Доведеним фактом про людей вона не є.

Часті запитання

Чи бувають ігри корисними?

Берн описував «хороші ігри», у яких користь для оточення переважає приховані мотиви. Водночас він визнавав, що будь-яка гра, збудована на прихованих повідомленнях, містить елемент використання іншого, тож ідеалом для нього лишалося спілкування без ігор.

Скільки людей потрібно для гри?

Щонайменше двоє, але бувають і складніші розклади. Гру «Алкоголік» Берн описав як гру на п’ятьох: окрема роль є в того, хто п’є, у того, хто його засуджує, у рятівника, у того, хто потурає, і навіть у постачальника.

Чому назви тих самих ігор у різних книжках відрізняються?

Берн свідомо давав іграм розмовні назви, часто з американського сленгу, і перекладачі передають їх по-різному. Орієнтуватися надійніше на опис ходів і фіналу: назва допомагає запам’ятати гру, але нічого не доводить.

Чи можна взагалі не грати в ігри?

Повністю навряд чи. Ігри заповнюють простір між порожньою світською розмовою і близькістю, яка лякає, тому реалістичніша мета — помічати власні звичні ходи і частіше казати прямо те, що зазвичай звучить у підтексті.

Навчальні групи 101 курсу
Бажаєте дізнатися більше про Ігри? Запрошуємо вас відвідати один з базових вступних курсів — 101 курс Транзакційного аналізу або долучитися до поглибленого вивчення Транзакційного аналізу на 202 курсі
Навчальні програми 101 курсів
Навчальні програми 202 курсів
Семінари та Практикуми